понедельник, 3 сентября 2012 г.

Вибори в Україні, як Олімпійські ігри

Вибори в Україні, як Олімпійські ігри. І схожість не лише в часових термінах.
Зокрема після цьогорічної Лондонської олімпіади залишився неприємний осад. Такої кількості відвертих ляпів та організаційних проколів вже давно не спостерігалося.
І це в доведеному до абсурдної досконалості аристократичному Лондоні?! Не вірю!
Звичайно можна все списати на згубний вплив мультикультуралізму і монтіпайтонівські традиції британського гумору, але є підозра, що задіяні  були зовсім інші чинники. А саме - ненав'язливо ткнути писком окремі країни в калюжу.   
І в цьому плані головний режисер і сценарист українських виборів 2012 (якщо це звичайно одна особа!) вдало запозичив багато спортивних принципів.
Найперший принцип – головне участь, а не перемога! Принаймні так кажуть тим і ті, хто не впевнений в своїх силах, або ж змагається щоб заробити грошей за технічні функції чи й просто засвітитися на майбутнє. Звичайно приховані сценаристом фаворити знають, що перемога все ж таки головне.
Адже золото є золото, а гран-прі і в Африці гран-прі (нехай пробачать мені наші сомалійські брати). Плюс до всього, кошти витрачені на підготовку потрібно повертати, а це набагато простіше зробити з призового фонду, ніж з власної кишені.
Другий базовий олімпійський принцип – швидше, вище, сильніше. В Україні до нього підійшли творчо. Швидко міняти правила гри, вище підняти планку прохідного балу і сильніше закрутити медіа-гайки.
Нарешті – принцип цьогорічної олімпіади – головне не виступ, а суддівство. Усім уже має стати зрозуміло, що після прийняття чинного Закону України "Про вибори народних депутатів України", можна скільки завгодно кричати про порушення і фальсифікації на виборах.

Але! Формально більшість технологічних компонентів уже прошиті в тексті закону. Норми щодо реєстрації кандидатів, формування виборчих комісій, зміни виборчої адреси і багато інших цілком законно дозволяють кардинально змінювати формат і правила гри на виборчому полі.
Невже представники опозиції, які голосували за цей законопроект цього тоді не розуміли? Чи це тільки Гриценку (якого затаврували, як постійно чимось незадоволеного) тоді було видно?
Проте, не будемо вдаватись в персоналії, бо занадто вже це невдячна справа. В контексті фактичного старту більшістю зареєстрованих учасників перегонів, підіб’ємо підсумки кваліфікаційного раунду передвиборчих ігрищ, станом на перше вересня.
Враховуючи те, що на час виходу закону про вибори, і гравці, і виборці начебто домовилися правила не міняти, норми намагалися деталізувати максимально. Воно й правильно – не кожному зараз можна довіряти. Звичайно всі, або принаймні більшість гравців декларують вірність нормам закону, але...  Але в тих моментах, де сценарист і режисер не були певні, що розуміють конюнкутру ринку, норми закону було відіслано до постанов ЦВК.
Загалом це поширена практика. Якщо в основному документі є сумнівна або варіабельна норма, простіше відіслати її розшифровку до документа нижчого рівня, який простіше змінювати. Наприклад норма про те, що вважати непрямим підкупом виборців.
Стаття 68 (друга її частина) визначає перелік того, що є передвиборною агітацією і її формами. Це зокрема:
1) проведення зборів громадян, інших зустрічей з виборцями;
2) проведення мітингів, походів, демонстрацій, пікетів;
3) проведення публічних дебатів, дискусій, "круглих столів", прес-конференцій стосовно положень передвиборних програм та політичної діяльності партій - суб'єктів виборчого процесу чи політичної діяльності кандидатів у депутати;
4) оприлюднення в друкованих та аудіовізуальних (електронних) засобах масової інформації політичної реклами, виступів, інтерв'ю, нарисів, відеофільмів, аудіо- та відеокліпів, інших публікацій та повідомлень;
5) розповсюдження виборчих листівок, плакатів та інших друкованих агітаційних матеріалів чи друкованих видань, в яких розміщено матеріали передвиборної агітації;
6) розміщення друкованих агітаційних матеріалів чи політичної реклами на носіях зовнішньої реклами;
7) проведення концертів, вистав, спортивних змагань, демонстрації фільмів та телепередач чи інших публічних заходів за підтримки партії - суб'єкта виборчого процесу чи кандидата у депутати, а також оприлюднення інформації про таку підтримку;
8) публічні заклики голосувати за або не голосувати за партію - суб'єкта виборчого процесу, кандидата у депутати або публічні оцінки діяльності цих партій чи кандидатів у депутати;
9) в інших формах, що не суперечать Конституції України та законам України.
Відповідно політична реклама - це розміщення або поширення матеріалів передвиборної агітації за допомогою рекламних засобів. До політичної реклами належить також використання символіки або логотипів партій - суб'єктів виборчого процесу, а так само повідомлення про підтримку партією - суб'єктом виборчого процесу або кандидатом у депутати видовищних чи інших публічних заходів або привернення уваги до участі у таких заходах партії - суб'єкта виборчого процесу чи певного кандидата у депутати. Реклама друкованих видань (газет, журналів, книг), інших товарів та послуг з використанням прізвищ чи зображень (портретів) кандидатів, назв чи символіки партій - суб'єктів виборчого процесу також є політичною рекламою.
Чому акцентовано увагу на окремих мовних зворотах? Тому що дозвільна норма передбачає дві категорії суб'єктів виборчого процесу – партії і кандидатів (у тому числі й самовисуванців).
Проте вже стаття 74, зокрема частина 13 визначає, що піпадає під заборону. А саме, забороняється проводити передвиборну агітацію, що супроводжується наданням виборцям, закладам, установам, організаціям коштів або безоплатно чи на пільгових умовах товарів (крім товарів, що містять візуальні зображення назви, символіки, прапора партії, за умови, що вартість таких товарів не перевищує 3% мінімального розміру заробітної плати), послуг, робіт, цінних паперів, кредитів, лотерейних білетів, інших матеріальних цінностей. Така передвиборна агітація або надання виборцям, закладам, установам, організаціям коштів або безоплатно чи на пільгових умовах товарів, послуг, робіт, цінних паперів, кредитів, лотерейних білетів, інших матеріальних цінностей, що супроводжується закликами або пропозиціями голосувати за або не голосувати за певну партію чи кандидата у депутати або згадуванням назви партії чи імені кандидата, є непрямим підкупом виборців.
Тобто, якщо підходити формально, то дозвіл на роздачу брендованих презентів не дорожче 32 гривень 82 копійок мають лише партії та партійні мажоритарники.
Самовисуванці випадають з цього процесу!
Наступна норма (частина 14 цієї ж 74-ї статті) здавалося б мала поставити усе на свої місця. Процитую: "Центральна виборча комісія забезпечує розміщення в загальнодержавних засобах масової інформації, передбачених цією частиною, роз'яснення щодо заборони надання виборцям, закладам, установам, організаціям, а також виборчим комісіям та їх членам товарів (крім товарів, що містять візуальні зображення назви, символіки, прапора партії, за умови, що вартість таких товарів не перевищує три відсотки мінімального розміру заробітної плати), послуг, робіт, цінних паперів, кредитів, лотерейних білетів, інших матеріальних цінностей (непрямого підкупу). Текст роз'яснення затверджується Центральною виборчою комісією і один раз на тиждень друкується в газетах "Голос України" та "Урядовий кур'єр" на першій сторінці та транслюється на перших каналах Національної телекомпанії України та Національної радіокомпанії України, починаючи за шістдесят днів до дня голосування за рахунок коштів Державного бюджету України, що виділяються на підготовку і проведення виборів". Проте те роз'яснення що надала ЦВК власне нічим по суті не відрізняється від тексту написаного в самому законі. Це звичайно можна списати на тупоголовість законодавця, легковажність членів Центвиборчкому, але є великі сумніви щодо цього. Насправді ця норма дозволяє в ручному режимі (і цілком законно!) вирішувати, хто з мажоритарників правильно підкупляє виборця, а хто – ні.
І це лише один з показових прикладів симулятивного конструювання правового поля на цих виборах. Усім суб'єктам виборчого процесу і виборцям у тому числі варто зрозуміти, що по багатьом пунктам юридична складова виборів ними вже програна. Повертаючись до аналогії з олімпіадою - перемога закладається підготовкою збірної, закупівлею для нею форми і спортобладнання, формуванням командного духу, популяризацією своєї країни і її успіхів.
На цих виборах (як і на цій олімпіаді) спостерігаються дещо інші підходи з боку України.
По-перше, все формується під пояснення того, чого ми програли (у випадку з виборами – не забезпечили їх чесність та демократичність).
По-друге, формально всі етапи підготовки проводяться правильно – але по суті всім зрозуміло, що щось десь не так.
Нарешті абсолютно відсутня довіра усіх до всіх. Феноменально високі (від 35 до 45%) показники осіб, що ще не визначилися, в соціологічних дослідженнях і відсутність їх перетікання, як до провладної партії та її симулякрів, так і до формальної опозиції, свідчить про те, що значна частина суспільства розуміє, що її використовують і готує свою, неадекватну сценарію, відповідь.
Щоправда, судячи з переліку закуплених нещодавно МВС атрибутів демократії (водомети, металеві паркани, щити для спецназу, автозаки і т.п.), цей сценарій так само розглядається. Більше того, продовжуючи тематику тотальної симуляції та імітації, що використовується сценаристами внутрішньополітичних процесів в Україні, напрошується висновок, що для імітації демократії після виборів будуть запущені і правильні протестні процеси. Згадалося, як колись переглядаючи нариси про історію правління Миколи ІІ, підсвідомо напросився сумний висновок. Методи функціонування влади в той час і нині принципово не змінились.
Особливо відчувається схожість в шляхах вирішення суспільно-економічних проблем. Незрозуміло внаслідок якого історично-культурного феномену на теренах мутуючих метастазів імперії кристалізувався стереотип „Вилікуємо головний біль сокирою”.
Царська жандармерія та поліція початку ХХ століття до того схожі на СБУ та МВС, що стає страшно. Так само створювались патріотично-одобрямсні партії, союзи, спілки і т.д. Так само готувались і реалізувались провокації проти організацій та партій, яких не те що терористичними, а інколи й дієвими було назвати важко. Так само народжувались радикальні та фашистські організації та партії – на замовлення влади або для боротьби з ними. Нормальний поступовий законний варіант розвитку чомусь завжди відкидався. Кожна народна ініціатива сприймалась на рівні посягання на корону. Чи не схоже це на сьогодення?
Окремим монолітом стоїть питання Державного реєстру виборців. Непомічене багатьма громадянами ще з помаранчевих часів виведення процедури формування списків виборців з виборчих комісій до органів держреєстру призвело до значної автономності цього процесу. З іншого боку, влада отримала купу прямих важелів впливу на цей процес. Зокрема скандальні історії про масові зміни виборчої адреси для того щоб підтримати того чи іншого мажоритарника періодично з'являються у в українських ЗМІ.
Окремо хочеться зупинитися на зовнішніх чинниках, які традиційно сильно впливають на процеси внутрішні. Три геополітичних гравці – США, ЄС та Росія відпрацьовують в Україні схему розподілу сфери впливів та інтересів в третьому тисячолітті. Штати більш цивілізовано, в міру можливості „дипломатичної гнучкості” республіканської адміністрації. Федерація як завжди тупо, лукаво і брехливо. Москва грає за старим римським принципом „поділяй і володарюй”. Власне їм там байдуже до того, як нація повертатиме собі громадянський мир. Навіть і власна. Що вже говорити про громадянський мир у сусіда. Або навіть і його територіальну цілісність, яку так легко готовий порушити наш нинішній Президент. Німеччині на відновлення територіальної цілісності потрібно було 45 років. Йемену часу менше, але плюс війна. В’єтнаму ще менше, але більша й жорстокіша війна. З Кореєю питання досі не закрито. Про внутрішньонаціональну злагоду по лінії „схід-захід” або „північ-південь” говорити важко. Навіть в благополучній Німеччині. Європа нас підтримує менше, точніше навіть менш емоційно, але й менше тисне. Європейці прекрасно пам’ятають, що тиском нічого путнього не доб’єшся. Повернення до Європи потрібно в першу чергу нам, а не їм. І до цього теж треба дорости. Як до звички носити піджак і тримати виделку.
Але все ж найголовне - це виборці та їх волевиявлення.
Агітаційна кампанія – це проблема кандидатів.
Її порушення – повинно бути головним болем для правоохоронних органів.
Це звучить дивно, але охороняти правопорядок це їх обов’язок (поки що це видно тільки з назви даної структури).
Завдання третього сектору зламати стереотип, що ВОНИ (оті самі, погані, дармоїди, влада, олігархи, синонімічний ряд може бути продовжено) все одно сфальсифікують вибори. Сфальсифікують, якщо не голосувати. Якщо продавати свій бюлетень за сто гривень. Якщо кандидата визначати на дільниці за хвилину до кидання бюлетеня в скриньку.
Наше завдання зробити змагання. Не злягання, а саме змагання.
Змагання, які в формі чесних, азартних перегонів можливо й не виглядають так ефектно, як святкове шоу. Але нас цікавить не шоу, тим більше, що робити його якісно ми так і не навчились. Народ цікавить чесна перемога. Хто б там не виграв.
Намагання окремих телеканалів повторити режисерські подвиги Лені Ріфеншталь виглядають жалюгідно. За плечима талановитої авторки „Тріумфу волі” стояв видатний пропагандист Геббельс. А ті особи, що ховаються за вивісками українських мас-медіа не є ані настільки видатними, ані тим більше талановитими. І якщо слава Геббельса не дає їм спати, хай згадають його долю – обсмалені рештки поруч фюрера.
Продовжуючи олімпійські аналогії варто зазначити, що ситуація в Україні схожа на змагання спортсменів з різних видів спорту в одному форматі. Хтось біжить, інший метає в нього ядро, один стрибає, другий стріляє, перший пливе, поруч хтось на ковзанах. Одні грають в футбол, інші чекають їх за рогом з клюшками.
Продовжуючи аналогії геббельсівські, варто згадати, що коли нацисти не дочекались реакції з боку комуністів, вони її спровокували. Підпаливши рейхстаг. Звичайна підстава. Проте добре розпіарена. Підстава, яка дала НСДАП більшість в рейхстазі, а Гітлеру посаду канцлера.
Це відбулось тому, що одні знали чого вони хочуть, а іншим було байдуже.
Олімпійський принцип „Головне участь, а не перемога!” має ще одне значення.
Не кожен потрапить до Верховної Ради. Але без участі виборців законно ним не стане жоден.
Переможець, якого не обирали, може бути ким завгодно.
Сматрящім по округу, комісаром своєї партії, людиною, що сидить в кабінеті з вивіскою. Але він ніколи не буде НАРОДНИМ обранцем.
                                                                                                                  Блог Сергія Пасічника

Комментариев нет:

Отправить комментарий