Черкаси - дивне місто.
Тут вміють з нізвідки зробити людину знаменитістю, як це сталося з Нестором Шуфричем у 2002 році. При цьому, як кажуть знаючі люди, вся кампанія вклалася в якісь смішні кілька тисяч доларів і підтримку друзів.
І так само феєрично місто над Дніпром вміє поховати амбіції не менш знаменитої очільниці «Азоту» Валентини Жуковської. Топ-менеджер «Укрсоцбанку», потім кризовий адміністратор «Надрабанку» (це в період, коли його вже всі поховали!), врешті керівник одного з форпостів Дмитра Фірташа - ПрАТ «Азот». Дивно, що за наявності таких стартових умов і обсягу проведених культурно-соціальних заходів Жуковська ще досі не в парламенті. Ні, треба ж було їй узятися за ці закляті Черкаси.
Втім це стара біда українських жінок-політиків. Досить згадати Наталію Вітренко, занепад якої почався з Черкас (доречі з тією ж політтехнологічною командою), Людмилу Супрун та врешті-решт Юлію Володимирівну.
В Україні жінку люблять на кухні, а не за кермом. Причому неважливо – автомобіля чи держави. Попри квазі-матріархат у сім’ях, патріархальні устої нашого народу непорушні, як корупція. Скласти обов’язки на тендітні (а інколи й не тендітні) жіночі плечі – це в нас запросто, а привілей красти і витрачати накрадене – це переважно тяжкий чоловічий обов’язок. Хоча й тут є позитивні тенденції.
Не менш дивною є ситуація з вкотре обраним і вкотре «кинутим» Миколою Булатецьким. Народжені в один день з Жуковською, наче інь і ян, вони вкотре зійшлися у взаємопоборенні. І вкотре прогноз цієї боротьби лишається таким само туманним.
Неадаптована до черкаських стандартів комунікабельність Миколи Івановича давно стала його брендом. Так само, як і криворукість політтехнологів Валентини Борисівни. Складається враження, що вони або тестують усі ймовірні і неймовірні варіанти виборчих сценаріїв на своїй клієнтці (на перспективу), або й дійсно просто розкрадають бюджет. В останнє віриться більше, хоча тоді незрозуміло, куди дивиться сама Жуковська.
Але хай би розкрадали, але ж був результат. Проте останні «громадські слухання», а де-факто зустрічі з виборцями, показали, що до публіки треба йти підготовленими. Бенефіс Олександра Радуцького в стінах рідної школи напевно теж увійде до підручників черкаських політтехнологів. Хоча насправді для штабістів Жуковської провал в школі №2 може бути усього-на-всього лише елементом загальної стратагеми «Агресивний Радуцький забирає голоси в емоційного Булатецького». І тоді усе стає на свої місця.
А якщо в комплект кандидатів додати ще й когось радикального, то розтягування електоральних дивідендів Миколи Івановича відбудеться ще швидше, ніж ми можемо уявити.
І ще трохи про вибори. А саме про безхатченків. Проект «Закону про внесення змін до деяких законів України щодо соціального захисту бездомних осіб» №0869 від 12.12.2012, що його підтримала 17 вересня 2013 року Верховна Рада наразі ще не підписаний Президентом. Втім він уже викликав вал агресії і істерії серед політиків та експертів.
Причина цього незрозуміла, адже нічого нового чого б не було зафіксовано в Конституції чи виборчому законодавстві закон не пропонує. Пріоритет документу спрямовано на організацію надання соціальних послуг бездомним особам та здійснення відповідно до закону заходів, спрямованих на запобігання бездомності осіб. Для того ж аби бомжі мали змогу проголосувати буде створюватись центр обліку бездомних. Виборча адреса громадянина, що не має зареєстрованого місця проживання, визначається за погодженням з цим центром, або соціальною службою, у складі якої створено структурний підрозділ для обліку бездомних. Звісно це додатковий ресурс для викривлення волевиявлення цієї частини виборців. Але, пардон, а до цього бездомних не перекупляли? І чи тільки бездомних?
На тлі масштабної політичної проституції, що існує в Україні дивно чути заклики до обмеження виборчих прав окремих соціальних груп лише тому, що вони не так проголосують. Врешті-решт це особисте право кожного, що робити з своїм голосом. Адже ми ліберали і демократи, панове?
Бо так спочатку ми заборонимо голосувати бомжам, потім інвалідам, жінкам… Перелік продовжити? Тут уже Третім рейхом починає пахнути.
Блог Сергія Пасічника
Комментариев нет:
Отправить комментарий